Ольга Басараб з родини Левицьких: ”Вмираю замучена. Помстіть!”

Поділитись

Вона увійшла в історію України – легендарною розвідницею, зв’язковою ОУН, кур’єром УВО та ОУН.

Була другою дитиною в родині Михайла Левицького та Савини Стрільбицької – обоє походили із галицьких священичих родин. Згодом молодший брат Северин напише: Вона ніколи не плакала, навіть  у хвилинах суворої кари батька чи в пізніших важких ударах життя. Не любила жалітися, але здавалося б, що й  інших не жаліла. Проте серце мала добре”.

Батько виховував так, аби діти знали, що вони “з поневоленого українського народу”, що для праці для нього, в любові до нього і боротьби за його волю вони мають виростати”. Спочатку вчилася у приватній школі, потім у Католицькій школі закритого типу для дівчат, Українському інституті для дівчат, ліцеї.

Дуже рано залишилася круглою сиротою. У 13-річному віці померли її батько і мати. І все ж поступила на медичний факультет Віденського ун-ту, гартувала характер у студентському спортивно-військовому т-ві “Січ”. Із початком першої світової війни очолила першу жіночу чоту “Українських Січових Стрільців” [33 жінки та 300 чоловіків].

У Перемишлі знайшла своє щастя – познайомилася із студентом Дмитром Басарабом. Невдовзі юнак освідчився їй, Ольга відповіла взаємністю.

10 жовтня 1914-го у церкві  Св. Варвари [Відень] молодята взяли шлюб. З того часу за голосом серця подружжя  ділило долю й недолю свого життя-буття.

На жаль, 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті. Посмертно удостоєний  “Хрестом за Заслуги”  Австро-Угорської імперії. Дружині Ользі було всього 26 років…

Відтепер всі свої зусилля вона віддає справі милосердя, доглядає за пораненими, провадить харитативну й освітню діяльність у Комітеті Допомоги Раненим і Полоненим у Відні та в Комітеті Допомоги Цивільному Населенню. Одночасно бере активну участь у громадській роботі, долучається до Головної управи-філії “Союзу українок”, мета якої виховання нової української жінки.

Мілена Рудницька: ”Помилявся б той, хто вважав би Ольгу однією відчайдушною революціонеркою, яку вабила романтика підпілля. Була вона розважна й зрівноважена, із серйозним підходом до життя, з великою внутрішньою дисципліною”.

9 лютого 1924 року рано вранці польські поліцаї вдерлися до квартири Ольги й арештували її за приналежність до УВО. Тендітна на вигляд, невисока ростом, уперта, мужньо трималася на тортурах.

Допитували прискіпливо, а побачивши незговірливість арештантки – вдалися до тортур. З нею “працював” Міхал Кайдан, за яким закріпилася “слава” найжорстокішого та винахідливого інквізитора, який вдавався до найрізноманітніших мордувань, аби лишень дізнатися правду. Проводив свої допити у спеціальній кімнаті з електричними дротами. Пізніше свідки зазначали, що звідти лунали страшні крики і стогони жінки, які майже не припинялися. Після таких “розмов” Ольга не могла самостійно рухатись, її, замотану в мокрому рядні несли до камери. Та попри все, жінка трималася мужньо й жодного імені не виказала.

Останні допити проводилися 12 лютого, а на ранок Ольгу знайшли повішеною в камері на вишитому українському рушнику.

13 лютого 1924-го її тіло побачили повішеним на гратах вікна камери.

На дев’ятий день слідство повідомило родичів й озвучило версію про смерть: не витерпівши катувань, наклала на себе руки. Така версія одразу викликала хвилю обурень та протестів, адже заґратовані вікна знаходилися надто високо, щоб знесилена жінка змогла самотужки перекинути петлю.

Її згадав  у Молитві український націоналіст, один із лідерів ОУН Осип Маковей. 20 лютого кампанію протесту розпочав “Союз українок”. 26 лютого відбулася ексгумація тіла за участі лише одного українця Мар’яна Панчишина та адвоката Степана Шухевича. Тоді ж тіло Ольги навічно упокоїлося на  Янівському цвинтарі, за участі десятьох  священиків, студенти несли її тіло з труною на плечах..