Іван Нечуй-Левицький: «Життя треба пропустити через свою душу»

Нежонатий відлюдник української літератури !

Так про українського письменника, фундатора соціально-побутового жанру говорили друзі Івана Нечуя-Левицького [1838-1918].

7-річним хлопцем Іван  навчався у місцевого дяка. Згодом закінчив Богуславське училище [1848-1852], Київську духовну семінарію [1853-1859] та духовну Академію [1861].

Батько – суворий, темпераментний чоловік, проповідник, просвітитель, придбав велику книгозбірню, фінансував школу для селян, в якій вчився читати і писати його син – Іван.

Класик української літератури писав, що в старі часи його предки звалися Леонтовичами. Проте,  відомий основоположник Левицьких, священик Іван, фігурував з цим прізвищем вже у середині XVIII ст. Дослідники його життя стверджують, що перше покоління предків Івана Семеновича було греко-католиками. Зокрема, священик Іван висвячений митрополитом Атанасієм [Шептицьким] [1742].

Священик Іван готував свого сина Петра [народився близько 1748-1749 рр.] до священичого життя. 22 березня Петро  висвячується в духовний сан за православним обрядом [Іларіон, єпископ Переяславський  і Бориспільський], та обійняв батьківську посаду. 1811-го помер. Згодом на цій посаді служив священик Стефан Левицький, дожив до 90 років!

Семен Левицький, син священика Стефана і Єфросинії з Коркішків, народився 1814-го. Після навчання у Київській духовній семінарії висвячений у священики 8 квітня 1837-го. Одружився з донькою священика  Анною Трезвинською. У цій сім’ї народився Іван – майбутній український письменник-класик.

Письменник, фольклорист, перекладач Іван Левицький [літературне псевдо. Нечуй] якось сказав: ”Життя треба пропустити через свою душу”.

У літературних художніх творах писав  про добро і зло, кохання, взаємини батьків і дітей, людську гідність. Для автора особливо цінною працею була його невеличка книжечка “Світогляд українського народу”[1876]. Вперше в Україні надрукована 1991-го. Про її автора своєрідно відгукнувся Іван Франко: ”…Се великий артист зору, колосальне, всеохоплююче око України”. Книжечка – своєрідний ескіз української міфології.

Іван Семенович – автор шедевру на межі красного письменства та етнографії – “Старосвітські батюшки та матушки”. Про нього він писав: ”Мені схотілось обмалювати бит старого, а потім і молодого духовенства, і я попереду став на останніх вибраних громадами батюшках… Вони типічні, а найбільше матушки, їх бит оригінальний, і вже діло минувшого часу: тим-то мені і схотілось зберегти картини того биту…”.

Читачі  пам’ятають його “Кайдашеву сім’ю”, повість “Джеря”.

Звісно, письменник має низку творів і про кохання.  Скажімо, повість  “Без пуття”. Тут йдеться про закоханих – дивакуватого парубка Романа, який одружився із коханою Соломією. Сімейне життя не склалося. Узвичаєні щоденні побутові клопоти повільно, але поступово спричинили у нього нервозність, зробили, колись коханого чоловіка,  мовчазним і нетерпеливим до будь-яких подій, переживань.

Степан Беца