Анна Вульф знайшла Квітку у Харкові, а через три роки стала його дружиною

Це стосується першого українського прозаїка художньої літератури, драматурга, публіциста, літературного критика, громадського діяча Григорія Квітки-Основ’яненка [1778-1843].

Його батьки походили із українських шляхетних родин. Батько – Федір Квітка – нащадок  козацького роду, власник слободи Дуванка, освічений. Старшинував у Гадяцькому, Ізюмському, Харківському козацьких полках…Був вельми тактовним, гостинним. Тому й назвали його “хлібосолом”. Мати – Марія, народжена Шидловська,  також походила із знатного роду Слобожанщини.

Предки обох родин –  посідали високі духовні посади – архимандрит Палладій Квітка, архиєпископ Йосип Горленко, – що визначило духовно-релігійний світ матері, а через неї  й дітей – Андрія, Григорія, Єлизавети і  Парасковії.

Григорій –  друга дитина, народився кволим і хворобливим. У дворічному віці переніс золотуху – епідемічний паратит (свинка). Якось мама з сином пішли на прощу в Кураж –  30 км. від Харкова, Тут мати поставила сина перед чудотворною іконою Озерянською Божою Матір’ю – головною святинею і покровителькою Харкова і Слобожанщини.

• Матусю, що це за образ такий красивий? – раптом запитав син маму. – Хіба ти, дитино, бачиш? –  відповіла заскочена мама. –Так, мені розвиднілося, – сказав син.

Початкову освіту здобув вдома, згодом навчався в нижчій школі при Курязькому монастирі [настоятель дядько ієромонах Наркиз]. Мабуть, тому Григорій бачив і себе служителем Бога.

У 12-річному віці просить благословення батьків на чернече життя. Та батьки бачили його військовим. Батько записав сина в лейб-гвардію, в герольдію, нарешті, в польовий полк. Григорій у 17 років отримав звання капітан. Згодом розчарувався у військовій службі і подав у відставку [1797].

Замолоду знову звернувся до  справ обителі. Груди стягнув  послушницьким ременем, запустив бороду, волосся і подався в монастир. Тут доглядав коней, хоч боявся їх все життя. У келії був клавесин, став грати на ньому і писати духовну музику. Відчув, що роздвоюється між духовним і матеріальним світом.

У побут сина знову втрутився батько. Він погрожував йому, якщо  не залишить обитель, заборонить  відвідати свою могилу. Відтоді  послушний Григорій віддав свої сили світові, трудам і турботам ближнім, батьківщині й рідній літературі. Долучився до створення Товариства добродіяння, яке мало допомогти молоді отримати освіту…  За кошти товариства хлопчики навчалися в губернській гімназії. Дівчатка такої можливості не мали.

Григорій Квітка спрямовує зусилля на заснування навчально-виховного закладу для жінок. 25 вересня 1812-го домігся створення першого у Східній Україні – Інституту благородних дівиць. У ньому посів посаду керуючого справами.

1818-го із Петербурга після закінчення навчання у Смольному інституті приїхала до Харкова Анна Вульф, яка обійняла посаду класної дами в Інституті благородних дівиць. 1821-го вона погодилася стати дружиною 40-річного Григорія. З того часу Анна – його муза, натхнення, рецензент, найвимогливіший критик. Майбутній письменник з радістю написав: ”…Кинув весь мій труд і тут-то посланою мені Богом Анною Григорівною спонуканий почав писати”.

Згадаймо хоча б комедію  “Шельменко – волостной писарь” [1829], “Шельменко-денщик” [1835]. Тут маємо чудовий український гумор і колорит у виконанні Михайла Щепкіна.

Або п’єсу “Сватання на Гончарівці”,  чи сентиментально-реалістичну повість “Маруся”. Про неї Тарас Шевченко сказав: “Ваша Маруся так мені Вас розказала, що я вас на виліт знаю”. Повість  присвятив дружині-порадниці, яка сполучила моралістичний заряд (це “полезне” полягає в християнсько- моралізаторському повчанні не прив’язуватися до мирської суєти в надії на вічне життя по смерті).
Йдеться про історію ідеального кохання сільської дівчини Марусі та її сироти-коханого міського парубка Василя. Письменник поетизує рідну землю, красу українців, узвичаєний уклад старосвітського життя. Трагічно завершується любовна лінія: героїня помирає в розлуці з нареченим,  Василь  ченцем згасає у монастирі.

Письменник,  за словами Івана Франка, “творець людової повісті.., творець у європейських письменництвах”. Заодно повість “Маруся” – доказ спроможності українських мови і літератури творити ”і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне”. Звернемо увагу на передсмертну картину Марусиного прощання з батьками,  що розкриває море трагічних емоцій. Він – автор повістей – “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, “Козир-дівка”…

Розповідають, що у Харкові ні з ким не товаришував: зазвичай кланявся, із чемності торкався капелюха. Важко ходив [особиста вага], їздив із візником Лук’яном на службу, від нього чимало наслухався новин, що згодом стали його творами.

1843-го застудився – запалення легенів, пропасниця. 20 серпня 1843-го спокійно помер на руках дружини Анни, похований на Холодногорському цвинтарі.

З1 січня 1852-го відійшла у засвіти дружина Анна. Її могила поруч із могилою Григорія. З часом пам’ятник перенесли до Покровського собору, потім на 2-й цвинтар міста. Надгробок із білого мармуру стоїть над кручею. На місці маєтку Григорія Квітки – парк його імені.

                                                                                                                                                                                            Степан Беца