Чому Лесю Українку порівнювали із героїчною Св. Жанною д’Арк?

Поділитись

Лесю Українку часом порівнюють із героїчною Жанною д’Арк, яку врятувала свою країну від поневолення. Це порівняння стосується насамперед характеру та вдачі української поетеси, яка словом боролася за Україну та її народ.

Хвороблива майже від народження, Леся Українка має право на таке порівняння у житті. Хоча у дитинстві Леся була дуже розважлива і спокійна.

Старша від неї сестричка чи не на п’ять років Лідочка [донечка Михайла Драгоманова] любила пожартувати з Лесиної  лагідної вдачі:  казала, що її маленька сестричка занадто “слухняна дитина”,  чепурушниця і  розумниця. Ото, бувало, сидить сім’я обідає, аж  приходить під вікно лірник чи шарманщик, діти як ужалені кидаються з-за столу, перебиваючи весь обід.  

Або іншим разом собачка Дюк украде із хати булку – теж зчиняється страшенний гармирдер; ганяються діти за ним, стрибаючи через тини та паркани. Тільки Леся сидить тихесенько за своїм столиком і, лише скінчивши обідати, наважується вибігти надвір, аби приєднатися до буйної ватаги.

 В іграх, що точилися переважно навколо Іліади та Одіссеї, Лесі завжди  випадало бути Андромахою, її навіть подобалося, коли до неї прикладали те древнє слово – А н д р о м а х а. Було в ньому щось таємниче і тужливе, сумне.

Частенько слухаючи бувальщину від старших людей, восьмирічна Леся запалювалася почуттям  гніву до тих, хто свою силу повертали на зло людям. Іноді закрадалась думка в її маленьку голівку: а що  коли б в усіх таких, як Великий князь волинський та галицький Любарт – Дмитро Гедиминович [1340 -1383], відібрати зброю та й повиганяти їх геть.., але дорослі чомусь роблять навпаки – вони знімають шапку та кланяються, як побачать пана.

І чим він пихатіший, а замок його вищий, тим нижче стеляться перед ним поклони. Дивина та й годі!

Втім, якщо дорослі поводилися, на думку Лесі, незрозуміло, то малеча в своїх іграх перетворювала найсміливіші перекази в дійсність.

Леся та її молодший братик Михась не відставали від ватаг місцевої дітвори.  Узвичаєним та улюбленим місцем дитячих розваг найчастіше обирався старовинний замок.  Тут,  під височезними стінами спустошених зубчатих веж, гуртувалась ватага – даванадцять вихрястястих побратимів-завзятців, аби раду радити, як на ворога  стати. Упродовж літньої днини гриміли, лава за лавою йшли на штурм фортець. Під вправними ударами тяжкого меча падали в панцир закуті лицарі, горіли замки, втікали пихаті королі та їхнє військо. Народ  здобув вікторію: свобода, братерство!

На все життя закарбувалися у пам’яті  дитячі забави. Вони докладали до купи свої зерна відваги, засівали чутливу Лесину душу, а згодом проросли вогняним словом правди.

На тридцятому році життя поетеса писала, що перед її очима “встає садочок спогадів моїх”: “В дворі старого замчища-руїни /зібрались ми на віче, все поважні. /Учені голови, гладенькі й кучеряві…/Ми всі були на зборах, всі дванадцять… /до нього доступу не мусів мати. / Зложили всі обітницю врочисту /ховати  таємницю до загину”. А це ж була певна присяга на вірність у борні!

Не останню роль в таких іграх належала тендітній блідолицій Св. Жанні д’Арк, яка у XIV ст. врятувала безприкладною відвагою свою рідну Францію від англійського поневолення…

Маленька дівчинка із синіми оченятами-блискавицями із неймовірними зусиллями видиралась на величезний мур, лунав голос, в якому вміщувалися  слова: братерство, рівність, свобода, рідний край… слово перерорстало в спів. Всі дванадцять голосів лунали, як один. Це був спів співців, їх любов до “великих”,  які були малими на бенкеті власного життя…

На фото: Леся і брат Михайло.

Степан Беца.