Максим пішов захищати Україну, щоб жахіття війни не бачили діти
«Я йшов на війну заради світлого майбутнього наших дітей»: захисника, який пережив окупацію Гостомеля і втратив ногу в боях за Соледар, відновлюють у Національному реабілітаційному центрі Незламні. Про мужнього воїна розповіли на сторінці Першого медичного об’єднання у соцмережах.
Про таких як він кажуть: сильний духом. Максиму Марченку – 29. Він з селища Гостомель, що під Києвом. У мирному житті працював слюсарем на авіабудівному заводі “Антонов”. Обслуговував літаки. Зокрема, і найбільший у світі – українську “Мрію”, яку знищили росіяни у рідному селищі Максима.
24 лютого 2022 року був вдома. До того як окупанти захопили Гостомель, встиг вивести доньку та маму. А сам повернувся назад. Бачив як розстрілювали мирних мешканців. Кілька тижнів переховувався у підвалі. Вижив, каже, хіба що дивом.
Після пережитого і побаченого у Гостомелі, сповнений люті, Максим добровольцем приєднується до 93-ої механізованої бригади. Воює на Донеччині. Важке поранення отримує 23 серпня 2022 року в Соледарі.
Максим пригадує, як втратив ногу: “Ми вийшли на бойове завдання. Піхота працювала, а ми були вогневою підтримкою. Все було засипано мінами, я уважно контролював кожен свій крок. Ступаю на “чисту” землю та в момент підриваюсь. Міна була засипана землею”.
Першу допомогу пораненому надають бойові товариші і доправляють до стабілізаційного пункту. Потім Дніпро, Київ і Львів.
У Національному реабілітаційному центрі Незламні Максим уже два місяці. Тут відновлюється і готується до протезування.
“Я настільки сильного духом, мотивованого та активного чоловіка ще не зустрічав. Його показники за вісім тижнів чудові. Він швидко опановує нові вправи. Переважно ми працюємо над його координацією. В травні Максим утримував рівновагу на одній нозі з закритими очима 6 секунд, станом на зараз це цілих 60 секунд!”, – розповідає про успіхи пацієнта керівник Центру Незламні Олег Білянський.
З дня на день Максим отримає свій перший тимчасовий протез. На ньому вчитиметься ходити. А потому вже стане на постійний. Мріє після завершення реабілітації допомагати ЗСУ та якнайшвидше повернутися до своєї 7-річної донечки.
Каже: “Я йшов на війну заради світлого майбутнього наших дітей, аби вони не бачили те, що бачив я”.
