“Я бачив як вбили мого батька”, – кричав син загиблого військового, якого розстріляли росіяни
Про ідентифікацію українського воїна, якого розстріляли російські окупанти у полоні, вже писали. Нині відомо, що це Олександр Мацієвський, який перед поїздкою сказав: «МАМО, Я НІКОЛИ НЕ ЗДАМСЯ У ПОЛОН ! ». Про життя та долю Героя коротко розповів у Фейсбук громадський активіст Олександр Аронець.
Регіональне управління Сил ТрО “Північ” оприлюднило підтвердження ідентифікації героя, який був воїном 163 батальйону 119 окрема бригада ТрО Чернігівської області.
30 грудня 2022 року на околицях Соледару він і ще четверо військовослужбовів під час переміщення прийняли зустрічний бій з силами противника, які переважали у кілька разів. Десь о 12-й годині візуальний контакт і зв’язок з ними зник. Прорватися до місця їхньої позиції підкріплення не змогло через безперервний мінометний обстріл та щільний вогонь зі стрілецької зброї.
Ми до кінця не знаємо подробиці того бою. Невідомо, хто і як загинув, невідомо, як Олександр потрапив у полон, свідків, на жаль, не лишилося, всі загиблі або зниклі безвісті. Щодо відео: мати Олександра, його син Михайло і військовослужбовці його підрозділу впізнали побратима на цих кадрах.
Розстріл українського військовослужбовця, який потрапив у полон, вже облетів інформаційний простір України, дипломати звернули увагу наших партнерів. Це порушення Женевських конвенцій. А ще – це підлість і їхній страх. Бо навіть у такому становищі, наш воїн не злякався їх та промовив «Слава Україні». На ці кадри дуже боляче дивитися, але вони не викликають в українців страху. Ні, нація стає ще більш рішучою у прагненні знищити всіх ворогів і звільнити нашу землю.
За деякий час відбувся обмін і тіла наших Героїв, що загинули у тому бою, було передано українській стороні. 14 лютого 2023 року Ніжин зміг провести в останню путь свого земляка. Без сина лишилася мати, без батька син. Але буде пам’ять про те, як гідно, без щонайменшого страху українській воїн сприймає свою смерть заради Батьківщини.
Життя Олександра Мацієвського
Народився Сашко 10 травня 1980 року у Молдові, куди за розподіленням була направлена його мати, Парасковія Михайлівна. Вона працювала технологом на Кишинівській взуттєвий фабриці.
Саме там Олександр згодом закінчив середню школу і електротехнічний коледж. Потім родина повернулася до Ніжина, на Батьківщину. До лютого 2022 року Олександр працював за фахом.
З першого дня повномасштабної агресії він пішов до Ніжинського ТЦК та СП, але відразу не зміг потрапити до війська. Він допомагав робити укріплення, чатував на блок-посту, готував пляшки з запалювальною сумішшю і наполегливо знов звертався до збірного пункту. 11 березня його було зараховано до Ніжинського батальйону територіальної оборони. Олександр старанно вчився військовій справі, його призначили снайпером. У грудні, коли батальйон збирався вирушати на схід, Олександр не сказав мамі, що він поїде у зону активних бойових дій, дуже не хотів що б вона хвилювалася. Коли він прощався з мамою, то подякував їй за те, що вона його народила.
29 грудня він зателефонував мамі, це була їх остання розмова. Після слів Сашка, «Мама, я ніколи не здамся у полон !» Парасковія Михайлівна зрозуміла, син на фронті. Потім були важкі дні, Сашко не дзвонив, його телефон не відповідав. І лише в вечорі 7 січня прийшло повідомлення – «абонент знов на зв’язку». Після слів побратимів, що Сашка вже нема, життя поділилося на до і після… А потім знов випробування, впізнання рідної дитини у Київському морзі, огляд всіх тих кульових отворів, що обірвали життя Воїна.
Мати згадує: “З появою у мережі відео загибелі моє серце знов сколихнулось. Це був мій Сашко, а потім дзвінок від його сина, він із сльозми кричав «Я бачив як вбили мого батька !»
Мати твердо знає свого сина і його вчинок, який облетів увесь світ, його чітко характеризує. Вона впевнена, що побратими помстяться за нього.
